ЦІНА НАШОЇ СВОБОДИ
Сьогодні, 3 червня, йде 100-й день повномасштабної російсько-української війни. Щодня Україна втрачає своїх героїчних синів і доньок, які стали на захист своєї держави, яким її свобода і незалежність стали ціннішими за власне життя. Про кожного нашого земляка, який загинув у боях за Батьківщину, з часом вийдуть окремі розповіді. А сьогодні давайте згадаємо всіх і кожного з них, наших захисників — земляків, які загинули в боротьбі з ворогом.
Легких хмаринок вам, хлопці… Сумно, боляче… Ми віримо, що настане день нашої Перемоги над ненависним ворогом, що настане мир в Україні і буде вона квітучою. А ті, хто житиме на оновленій землі, завжди будуть пам’ятати вас!
Ішов третій день війни — 26 лютого. У новинах всеукраїнського марафону прозвучала сумна звістка, що на Сумщині загинуло два прикордонники. Наступного дня родина Семіньків з Талалаївки отримала страшну звістку: у нерівному бою загинув їхній син Руслан СЕМІНЬКО. Йому було всього 24 роки. Хлопець закінчив Талалаївську школу. Добре навчався, а ще займався спортом та спортивним туризмом. Був добропорядним, щирим, завжди і в усьому любив справедливість. Закінчив Сумський медичний коледж і почав працювати медиком у військовій частині. Скоро вирішив перекваліфікуватися на військову спеціальність. І все було в нього добре — улюблена військова справа, кохана дружина, з якою ось-ось мали відзначити річницю весілля, люблячі батьки, які завжди чекали, підтримували.
З перших годин війни прикордонники Сумщини вступили у нерівний бій. Життя Руслана обірвалося в одну мить. Похоронили Героя в Липовому, на батьківщині його тата, там, де Руслан народився і мав багато друзів. Похорон відбувався у дуже складні для нашого регіону дні, коли була реальна загроза вторгнення ворога, який саме займав позиції зовсім поряд. Отож провели захисника в останню путь скромно.
Указом Президента України №79/2022 «Про відзначення державними нагородами України» від 28 лютого 2022 року за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі постановляю: у Державній прикордонній службі України: Нагородити орденом «За мужність» III ступеня :СЕМІНЬКА Руслана Євгеновича (посмертно) – сержанта.
На четвертий день війни — знову втрата. Вранці 27 лютого від рук російських окупантів у селі Харкове загинув начальник охорони ТОВ «ТАС Агро Північ» Артем КОЛЕСНИК. Він виконував службові і громадянські обов’язки. У ті дні через село проходили ворожі колони. Разом із жителями села Артем намагався знешкодити озброєного ворога, пересування якого селом несло конкретну загрозу його жителям. Це вдалося зробити надто дорогою ціною. Родом він з м. Олександрія Кіровоградської області. Похоронили Артема на центральному кладовищі в Талалаївці.
У березні, захищаючи Чернігів, загинув 25-річний житель Талалаївки Сергій ІВАНЕНКО. Він був цивільним, та коли ворог прийшов із війною, поповнив ряди добровольців. 3 березня склав присягу у ЗСУ та став на захист міста, яке дуже любив, в якому мав багато друзів і будував плани на майбутнє. У пам’яті всіх, хто знав Сергія, він залишиться світлим, добрим, людяним. Був енергійним, активним, загартованим хлопцем. Дуже любив спорт, особливо футбол. Усміхнений життєлюб, який мав багато планів на майбутнє. Їх обірвала війна. Він довго не виходив на зв’язок. І лише 12 квітня його впізнали серед загиблих. Наступного дня сотні жителів Талалаївки стали навколішки, прощалися з Героєм-захисником.
У нього залишилися мама, брат і сестра, кохана дівчина.
У квітневі дні — знову важка втрата. 15 квітня в Талалаївці прощалися з нашим земляком, 36-річним капітаном ЗСУ Яковом СЕЗИКОМ. Професію Батьківщину захищати Яків обрав відразу після школи. Мав вищу військову освіту, досвід бойового офіцера і добру душу справжнього воїна світла. У селищі його завжди чекали батьки. Та не судилося їх обійняти! Він загинув у бою на території Луганської області. Вдовою залишилася дружина, сиротою — донька.
23 квітня жителі Талалаївської громади прощалися з героїчним захисником України, 22-річним Олексієм РОТАЧЕМ із с.?Слобідка. У цьому селі він народився і виріс, звідси ходив до Харківської школи, що у сусідньому селі. Звідси вирушив у студентське життя, яке свідомо пов’язав із захистом Вітчизни.
Під час бою із російськими загарбниками на сході України 26 березня Олексій був тяжко поранений. Майже місяць медики у м.?Дніпро боролися за його молоде життя. На жаль… дива не сталося.
В Олексія залишилися батьки, сестричка, кохана дівчина.
З гіркими сльозами, бо втрата ця неймовірно тяжка для кожного земляка Олексія, проводжали його в останню путь. Плакало сумне весняне небо затяжним дощем. Здається, і йому боляче від того, що чужинець топче українську землю і відбирає життя найкращих синів і доньок України.
До початку повномасштабного вторгнення росії, ми вже мали втрати земляків у зоні бойових дій на Донбасі.
Володимир КУНДЕНКО — сержант Збройних сил України, учасник російсько-української війни, один із «кіборгів». 2002 року закінчив Бобровицький сільськогосподарський технікум; працював головним зоотехніком в агрофірмі «Обрій LTD» у селі Харкове (Талалаївський район). Призваний за мобілізацією 22 березня 2014-го, командир танка 1-ї окремої гвардійської танкової бригади.
Загинув у районі аеропорту Донецька — російськими терористами було підбито танк Володимира, який їхав в колоні. Більше тижня до танка не могли підійти, щоб вивезти останки. Похований 31 жовтня 2014-го в селі Харкове.
Без Володимира лишились дружина та двоє маленьких синів.
У пам’ять про Володимира Кунденка в березні 2015 року на будівлі Красноколядинської загальноосвітньої школи встановлена меморіальна дошка. 14 лютого на території військової частини смт Гончарівська Чернігівської обл. на Алеї слави встановлено пам’ятник загиблому в бою за Донецький аеропорт В. І. Кунденку та його екіпажеві.
15 травня 2015 року — орденом «За мужність» III ступеня (посмертно) нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно).
30 листопада 2021 року — Почесна відзнака Чернігівської обласної ради «За мужність і вірність Україні».
Володимир БАХМАЧ — солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
Закінчив Понірську школу, 1993-го — водійські курси, від 1997 року працював слюсарем, по тому — завідувачем молочнотоварної ферми ТОВ «Понори».
У часі війни з вересня 2014-го — солдат 13-го батальйону «Чернігів-1».
17 лютого 2015-го при виконанні службових обов'язків за 3 км від Луганського підірвався на міні.
Вважався зниклим безвісти. Протягом тривалого часу тіло Володимира не могли ідентифікувати, тому поховали у Дніпропетровську на цвинтарі Воїнської слави як невідомого Героя.
Упізнаний за експертизою ДНК. 27 червня 2015 року перепохований у селі Понори.
Без сина лишилася мама.
Указом Президента України №103/2016 від 21 березня 2016 року — орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
На фасаді Понірської ЗОШ відкрито меморіальну дошку Володимиру Бахмачу.
Та ми віримо, що настане день нашої Перемоги — перемоги світла над темрявою, добра — над злом. Ми ніколи не забудемо наших янголів-охоронців, які віддали життя за незалежність України.
Герої не вмирають! Слава Україні! Героям Слава!
